ClickCease
Запрошуємо на авторські екскурсії Львовом!!! Будемо раді Вас чути за номером +380676742426. До зустрічі!

Янівський концтабір і «Танго Смерті»

Ми хочемо розказати Вам про Львів часів Другої Світової… А саме – про львівський концтабір,  який був центральним місцем голокосту на Західній Україні та найбільшим концентраційним табором для цивільного населення в Україні. І назва йому – Янівський концтабір.

Янівський концтабір ЛьвівГірка історія цього місця розпочинається далекого 1941 року. За вказівкою губернатора дистрикту «Галичина» доктора Отто Вехтера та генерал-майора СС Фріца Кацмана у Львові був створений табір примусових робіт. Містився він на вул. Янівській, 134 (сучасна вулиця Шевченка) неподалік залізничної станції «Клепарів». Фактично, якщо людина потрапляла до Янівського табору примусових робіт, то це місце ставало останньою інстанцією у її житті. Далі – тільки смерть… Янівський концтабір використовували не тільки для каторжних робіт. Він, заодно, діяв як пересильна тюрма і концентраційна в’язниця. Сюди відправляли, здебільшого, євреїв. Але серед в’язнів також були українці, росіяни, поляки, французи, італійці, голландці, чехи, серби, британці, американці і палестинці. Сюди потрапляли люди, які допомагали тим самим євреям переховуватися, або ж – вчинили будь-який інший злочин супроти  діючого нацистського режиму. Згодом,  у червні 1943 року, коли у Львові закрили Львівське гетто, всіх євреїв також відіслали до Янева… Разом з ними «змітали» і мирних жителів, які там мешкали. А це – понад 12 тисяч людей тільки з маленької частини Львова!

Чи існувало життя у Янівському концтаборі?

В перші роки свого існування, у Янівському концтаборі нараховувалося близько 160 тисяч в’язнів. І, якщо ти прожив тут бодай 3 місяці, то вважався довгожителем… Відповідно, тут довго не затримувалися одні і ті самі полонені. Через Янівський концтабір проходила сила-силенна людей. «Поповнення» табору забезпечували етаповані в’язні з інших місць примусового утримання.
У Яневі діяв спеціальний режим примусових робіт, який був спрямований на масове винищення цивільного населення та військовополонених різними методами. Робочий графік утриманців Янева складав 12-14 год каторжної праці. На примусову роботу всі виходили з 3-ї або 4-ї години ранку. Працювали, переважно невеликими групами по 20-30 осіб під суворим наглядом варти СС. Це була робота не тільки у майстернях і фабриках, які діяли на території Янівського концтабора, але й поза його межами. «Прогуляти роботу» – означало смерть. Погано виконувати роботу – означало смерть. Зупинятися під час роботи – означало смерть. Просити води під час роботи – означало смерть… Тут, як і сподівалися нацисти, працював природній відбір. Виживали тільки фізично сильніші. Слабші ж помирали не тільки від кулі в лоб, але й від фізичного виснаження і супроводжуючих інфекційних хворіб: тифу, дизентерії. Ще один важливий момент утримання всіх в’язнів Янівського табору – це їжа, якою годували людей. У щоденний раціон утриманців Янева входили: склянка кави, сирий напівгнилий буряк чи картоплина, 150-200 г черствого хліба. Хліб, який був найбільшою цінністю у полонених, випікали за «спеціальною рецептурою» – з муки, яка була пів-на-пів перемішана з тирсою… Перебування людей у цьому місці було нелюдським. Більшість приміщень і камер були не то що без ліжок, але й без підлоги. В’язні спали просто на дошках, або й на сирій землі.

Вбивство – як розвага. Як працювала бригада смерті у Янівському концтаборі.

Якщо природній відбір забирав не так вже й багато життів, то коменданти СС «дотискали норму» спеціальними заходами масового вбивства. Страшно подумати, але кожен з таких методів мав свою назву. Ба, більше того – деякі вбивства відбувалися виключно заради розваги. І кожний наглядач СС, який виконував смертні вироки, мав свій улюблений вид тортур. Зранку розстрілювали і катували до смерті в’язнів Янева за допомогою так-званої руханки, або – «апелю». Всіх в’язнів виводили у спеціальні приміщення або надвір, вишиковували рядами і заставляли виконувати «дивні», м’яко кажучи, вправи. Потрібно було лягти на підлогу, потім – різко встати і впродовж цілої години у швидкому темпі вдягати на себе головні убори, і за командою – так само швидко їх знімати. Хто робив це заповільно, як вважали СС-ці, того відразу розстрілювали або били до тих пір, поки людина не помирала…
Найбільше нацистам подобалося знущалися над інтелігенцією, яка потрапляла сюди. Музикантам – нівечили руки, науковцям – псували зір, вибивали зуби, відомим громадським активістам чи борцям за справедливість – влаштовували «біг смерті», дистанція якого закінчувалася лабіринтом з колючого дроту. До тортур Янівського концтабору також входили: нічні облави, розстріли в честь Дня народження якогось шишки-офіцера, повішання на шибеницях, підвішення догори ногами, аж поки людина не вмирала, замороження у бочках з водою, удушення руками, забиття до смерті, нацьковування собак, відрізання частин тіла, доведення в’язнів до самогубства… У таких «виправах» не щадили ні жінок, ні дітей. Згодом такі катування назвуть найжорстокішими за всю історію голокосту. Документи свідчать, що комендант табору оберштурмфюрер Густав Вільгаус розстрілював в’язнів Янева, аби «позабавляти» своїх дружину і 9-річну дитину…

«Долина смерті» і «Пяски» у Янівському концтаборі.

За часи існування Янівського концтабору тут діяли дві «дільниці» масового знищення ув’язнених.  Це – рови «Долина стерті» і «Пяски». Здебільшого тут знищували фізично слабких утриманців Янева. Але, програючи війну Радянському Союзу і втрачаючи території, нацисти почали розстрілювати полонених по принципу списків. Тобто смерть для в’язнів всього табору у Яневі була тільки питанням часу. Рів «Долина смерті» знаходився за півкілометра від табору і був головним місцем виконання смертних вироків. До 1943 року тут розстрілювали тільки втікачів і хворих, або непрацездатних людей. Масові вбивства в «Долині Смерті» почалися тільки тоді, коли нацисти зрозуміли, що відхід з території Галичини є неминучим.
Іншим ровом смерті стали «Пяски». На відстані 500-600 метрів від Янівського концтабору тут масово розстрілювали, найперше, євреїв. У тому ж 1943 році, коли нацисти готувалися до втечі зі Львова, у «Пясках» вбили 15 тисяч євреїв. А «зачищувала» ці злочини так-звана «Бригада смерті». Це спеціальний нацистський підрозділ Янівського табору, який виконував ексгумацію та кремацію трупів у ровах. Документи свідчать, що ця бригада знищила понад 310 тисяч трупів, включаючи 170 тисяч у рові «Пяски» та 140 тисяч у Лисинецькому лісі.
В середині листопада 1943 року німці вирішили остаточно «замести сліди» концтабору у Львові. Спочатку вони розстрілювали всіх, хто прагнув втекти. А потім – вбивали останніх ув’язнених, які були ще в живих. Одночасно німці провели масові вбивства полонених в інших концтаборах на території Галичини. Згодом Радянська комісія з вивчення злочинів нацистських окупантів знайде на території Львівщини 60 місць масового знищення в’язнів  (територія Янівського концтабору та його околиці).

Феномен оркестрів у концтаборах. Музика, як метод приниження і як символ боротьби за життя.

Не зважаючи на свою жорстокість, нацисти завжди мали велику прихильність до високого мистецтва, зокрема – шанували класичну музику. Не були винятком і всі коменданти і офіцери концентраційних таборів. Як не дивно, майже в кожному нацистському таборі примусових робіт існували цілі оркестри. Таким чином нацисти намагалися «прикрасити» свої садистські дії, надати їм замильно-культурного вигляду. Зазвичай, оркестрові трупи складалися з самих полонених. Але, якщо в концтаборі не було всіх «потрібних» музикантів, яких бажала слухати комендатура, то таких «учасників» шукали серед мирних жителів місцевості і примусово залучали до таборового оркестру. Шляху назад вже не було. Тому практично кожен житель Львова, який мав вишкіл на будь-якому музичному інструменті, у ті часи всяко намагався приховати свої таланти. Не дивина, що такі оркестри складалися здебільшого з музикантів-євреїв.
Янівський концтабірБудучи учасником такого оркестру, музикант мав право не тільки на кращі умови життя в таборі (кращу їжу, одяг, проживання), але й зрідка міг вільно пересуватися територією концтабору, і був повністю чи частково звільнений від виправних робіт. Такі «переваги» часто породжували бунти. Звичайні в’язні нападали на оркестрантів, забирали в них їжу, а подекуди навіть вбивали. Але, здебільшого, музиканти намагалися всіляко розрадити полонених, і, маючи свої привілеї, намагалися дістати ті ж самі харчі чи передати ув’язненим якогось листа від родини. Були навіть зафіксовані такі випадки, що до таборових оркестрів приходили добровольці. Здебільшого, вони мали на меті вирвати з полону когось з близьких. На жаль, такі «благородні операції» швидко вичислялися і зачасту – закінчувалися розстрілом всього оркестру…
Стати учасником такого оркестру – була одна із стратегій виживання людей у концтаборах. Та надії втекти звідти чи отримати шанс на нормальні умови життя були дуже примарними. Адже музиканти завжди ходили по лезу ножа. Одна неправильна нота могла коштувати їм життя, не говорячи вже про якісь зговори з іншими полоненими. Нацисти ж використовували такі оркестри, як ще один метод наруги над людського гідністю. Змушуючи в’язнів грати, комендатура таборів тим самим намагались зламати їхню волю. Але виходило протилежне! Жива музика ставала певною духовною розрадою для полонених, вона допомагала відволіктися від «чорних» думок, підносила їхній  нескорений дух.
Перші оркестри у концентраційних таборах з’явилися у «Аушвіц-Біркенау», що у сусідній Польщі. Станом на початок 1940-х тут існувало шість музичних колективів. Спочатку це були малі оркестрові групи: по 4-8 учасників. Згодом тут появилися симфонічний та інструментальний оркестри. У першому було 80 музикантів, до другого – входило 120 осіб. Також тут діяв і жіночий музичний колектив. Його диригенткою була відома французька співачка Альма Марія Розе. Такі таборові оркестри виконували, як правило, декілька функцій. Основні з них: ранкове виконання програмних творів під час виведення в’язнів на роботу, музичний супровід під час розстрілів і інших фізичних покарань, вітання високої комендатури зі святами (дні народження тощо) чи музична зустріч візитерів з правлячої нацистської верхівки, розважання музикою офіцерів СС чи, з їхнього дозволу – гра для самих полонених. Таборові оркестри заставляли грати не тільки класичну музику. Під гучні п’янки комендантів, музиканти часто грали танцювальну музику, соромітницький репертуар з кабаре і домів розпусти. 

«Танго смерті»: як вбивали у Янівському концтаборі.

Ще одним завданням музикантів в з концтаборів – було виконувати піднесену і веселу музику під час зустрічі новоприбулих в’язнів. І таку «культурну розвагу» найбільше полюбляли нацисти-наглядачі у Янівському концтаборі. Найбільше заохочував до такої форми знущання над людьми унтерштурмфюрер СС Ріхард Рокіта. До слова, у часи мирного життя Рокіта був скрипалем у катовіцьких кав’ярнях. Ті, хто вижив, і бачив Рокіту на власні очі, казали, що він був найжахливішим садистом і серійним вбивцею. Але, водночас, міг пустити сльозу від гарної душевної музики.
Янівський концтабір ЛьвівЩо ж до оркестру Янева, то він складався з найкращих львівських музикантів, кількістю понад 30-ть осіб. До того, як попасти у Янівський табір смерті, ці львівські оркестрові музиканти здобули європейську славу у музичному світі високої класики. Вони були кращі з кращих! Керівниками оркестру стали професор музики Густав Штрікс і диригент львівської філармонії Якуб Мунд. До початку воєнних дій у Львові останній також обіймав посаду музичного керівника Міських театрів у Львові. Найчастіше львівський оркестр з Янівського концтабору виконував танго. І відомим на весь світ він став завдяки своїй так-званій прощальні мелодії – «Танго смерті». За переказами, львівським музикантам німці наказали написати особливу мелодію знищення. А потім нацисти змушували оркестр виконувати цю мелодію під час проведення розстрілів. На жаль, хто є автором цього твору – історія не знає і досі. Достоту, як і не знає, як правильно звучала ця мелодія, і чи це був один твір, а чи – декілька. Незадовго до приходу Червоної армії до Галичини, 19 листопада 1943 року під час виконання цього танго всіх оркестрантів… по-черзі розстріляли. Останнім грав своє прощальне танго професор Густав Штрікс…

Рекомендація від «Андреоллі-тур».

Події голокосту, які відбувалися на теренах Галичини, і у Львові зокрема, описали у своїх дослідницьких роботах і художніх творах багато науковців та письменників. Ми ж хочемо особливо виокремити однойменну книгу Юрія Винничука «Танго Смерті», яка, хоч і в художній формі, але яскраво розповідає про музикантів львівського оркестру Янівського табору смерті.
Події
у романі Юрія Винничука «Танґо смерті» розгортаються у трьох сюжетних лініях: у часи довоєнного Львова,  під час Другої світової війни, і у наші дні. Розповідь «крутиться» навколо чотирьох друзів — українця, поляка, німця і єврея, батьки яких були бійцями армії УНР і загинули у 1921 році під Базаром. Товариші переживають різноманітні пригоди, закохуються, воюють, але за будь-яких обставин не зраджують своєї дружби.
Паралельно у наші дні відбуваються інші події з іншими героями. І не лише у Львові, але й у Туреччині. Проте яким чином сюжетні лінії між собою пов’язані, Ви довідаєтеся лише у фіналі.
До
слова, хоч і книга пана Винничука є художньою інтерпретацією подій, за основу взято реальні факти, і опрацьовано самим автором чимало архівних документів.

 

Більше про історію голокосту у Львові, і місця нацистських репресій, Ви можете дізнатися під час нашої екскурсії. Для замовлення екскурсії, телефонуйте нам +380676742426

 

 

comments powered by HyperComments