ClickCease
Запрошуємо на авторські екскурсії Львовом!!! Будемо раді Вас чути за номером +380676742426. До зустрічі!

Садиба Фредрів у Вишні

садиба-фредрів“Мій світ дитинства і моєї юності залишився у Беньковій Вишні (нині село Вишня Городоцького району), — згадував Александр Фредро у “Trzy po trzy”, — там були нескінченні дні, нескінченні пори року, адже коли тривати всьому нескінченно, як не у дитинстві. Я не випорпую з пам’яті, я пам’ятаю усе докладно”.
Великий львів’янин, батько польської літературної мови та дід митрополита Андрея Шептицького Александр Фредро залишив по собі невеликий слід у камені. Ба більше — садиба у Вишні, що неподалік містечка Рудки, — єдиний маєток, який залишився не лише по Фредрах, а й по Шептицьких і в Україні, і в Польщі. Хоча у Львові найвидатнішому польському драматургові належали земельна ділянка на куті нинішніх вулиць Крушельницької та Словацького, а також будинки на вулицях Чайковського та вулиці, що ще за життя письменника носила його ім’я, все ж зберегти будівлі донині не вдалося.
Родинне гніздечко, яке спершу було домівкою Александра та Софії Фредро, а згодом лише їхньою літньою резиденцією, постало на місці батьківського маєтку.
Вірогідно, у Бенькову Вишню зі Львова батьки Александра Яцек та Маріанна Фредри переїхали ще 1797 року. Усього було шестеро дітей. Александру було тоді чотири рочки. Найстаршому з-поміж них, Яну Максиміліану, було приблизно 14 років, наймолодша Цецилія мала тільки два рочки. Тоді всі ютилися у флігелі (“крилі” головної будови). Хоча приміщення було геть тісним, облаштувала їх матір Олеся (так називали маленького Александра) із великим смаком. Найбільше в пам’ятку йому були синій кабінет, зала в зеленому кольорі, кімната для розваг і спальня. Менший від флігеля будинок називали “офіцинкою”. Там малі Фредри “над книгою лоби схиляли, але не надто ретельно, зате насміялися на ціле життя, зате так досхочу, і так без упину, і так здушено, щоби пан Травінські — учитель хлопців — не дочув з іншого покою”.
Неймовірною розкішшю славився тоді сад — творіння матері Маріанни. Як запише потім у спогадах Александр — третій з Фредрів-хлопчаків, “бачу її, завше занятою садом. Ті смереки попри стежку, що веде до студні, висадила вона, і кількість смерек, а саме дев’ять, відповідала кількості ще живих тоді її дітей”. Досі в тому саду цвітне тюльпанове дерево. Навколо дерева розстелився килим із опалих квітів, які й справді дуже схожі на тюльпани.
Чи не найулюбленішим місцем розваг малих Фредрів був ставок. Там нові покоління вчились рибалити, плавали на човні — здебільшого без відома дорослих, направляючи човник на маленький острівець, що колись добре проглядався у ставку. Зараз і сад, і ставок дещо занедбані, але зримі для усіх, хто сюди приїздить.
Для Бенькової Вишні припинився восьмилітній період господарського розквіту, коли померла мати Александра Маріанна. Тоді батьківську садибу віддали в оренду Войцеху Дембіцькому, який був молодшим братом Маріанни Фредро. Але, як заповів Яцек, після його смерті 8 лютого 1828 року Бенькова Вишня, Ятвяги та Рудки перейшли до рук Александра. Він був добрим господарником і досить вміло поводився з обігом коштів. Від обробітку землі, тваринного господарства і, щонайперше, горілчано-лікерного виробництва він отримував неабиякі прибутки, які позичав під великі відсотки. Досить він був вимогливим і до управляючих маєтку, хоча особливо винагородами їх не бестив. Від кожного з них — а це були пани Збожек і Павліковські — вимагав записів у обліковій книзі і щотижневих звітів про виконане та про заплановані роботи. Про які теж вимагав роз’яснень.
Восени 1828 року в свою улюблену малу батьківщину привіз Олександр кохану дружину, Софію з Яблоновських, на яку він чекав довгих 11 років. До того Софія була одружена з графом Скарбком, і закоханий по вуха Фредро не просто чекав на їхнє розходження, а шукав юридичних мотивів для розлучення знатної пари. Цікаво, що після такого мстивий і холоднокровний Станіслав не просто не затіяв лихого на нового чоловіка своєї в минулому коханої дружини, а й став його, як би мовити… піар-менеджером і досить успішно просував талант драматурга, зокрема, на підмістках свого нового театру у Львові.
На початках вони мешкали у флігелі, згодом нова садиба постала на місці спаленого маєтку Семенскіх, де в офіцинці колись мешкала родина Фредрів. Александр не засипав колишніх підвалів і не ліквідував фундаментів, а лише замурував їх. Вони завершували будівлю палацу з і північного і південного боків. Де колись містилася офіцинка, виникло його праве крило. Дехто стверджував, що новий маєток Фредрів був подібний на італійську вілу, яку описав у одному зі своїх романів Вальтер Скот. Інші стверджували, що підхід до архітектурного вирішення палацу Фредра є авторським і належить винятково Александрові. І все ж прийнято вважати, що за приклад Александр взяв малюнок, який випадково побачив у англійській книжці.
Вкінці 1841 року недалеко від палацу постала оранжерея, а наприкінці 1842 року було побудовано ще й павільйон. Навколо ставу Александр Фредро задумав поставити пеньки, які пасували цій місцині краще, аніж будь-які вичурні лави. Перед терасою росла прекрасна липа. А ще за батька, Яцека Фредра, виникла широка алея, яка поєднувала палац із фільварком.
До своїх садів молода дружина Софія не допускала нікого, навіть найманого садівника, сама, як і свого часу Маріанна Фредро, вона поралася біля городу.
Останні сім століть належить територія палацу Вишнянському коледжу Львівського національного аграрного університету.
Найкраще збереженим донині з часів Фредрів залишився парк. Крім вже згаданого тюльпанового дерева, славиться він ще одним унікальним деревом, на вітті якого ростуть одночасно листя дуба і граба. Директор коледжу Дмитро Клебан розповів, що колись тут було досить багато рослин, привезених здалеку, і всі вони приживалися, усім цей клімат підходив. Можливо, саме тому, що сад плекали, доглядали ретельно. На початку ХХ століття власником саду стало Малопольське садівниче товариство, яке до 1939 року по-господарськи дбало про сад, його чудову каштанову алею та столітні липи.
Подібним до дерева є тут і кущ жасмину — такий він високий та рясний. Витівкою дендролога парку стала береза, яка росте корінням догори. Гігантська секвоя при вході у палац належить до сімейства одного з найвищих на землі дерев.
Щоби уявити, як виглядав маєток Фредрів у період їхніх найщасливіших родинних часів, подаємо спогади доньки Александра — Софії, які надруковані у 57 номері журналу “Ї”від 2009 р.:
Бачу себе десь далеко у минулому, як спершу з Маздунею (багатолітня вихователька, учителька та приятелька Софії. – Прим. ред.), а потім сама йду привітатися з батьком. Йшлося тоді темними, таємничими сходками, що провадили з їдальні до господарської канцелярії, яка була перед спальнею батька. У тій канцелярії стояв стіл з простого дерева, закладений реєстрами, звітами, взірцями збіжжя і картоплі, адже тут відбувалися щотижневі підсумкові господарчі наради. У куті, навпроти сходів, стояли стелажі з білого дерева, обвішані сідлами, чапраками (підкладка під сідло. – Прим. ред.), мундштуками і вуздечками; усе це, чарівне для мене, я щодня гладила, струшувала, перш ніж з прискоком, ніби на коні, забігти до батька.
Заставала його завжди у ліжку, бо страждав на таке безсоння (під час якого часто писав), що засинав тільки тоді, коли починало дніти. Бували такі ночі, коли спав тільки від 7 до 9-10 ранку. Тому згодом він вставав лише близько 11 дня. Лежав у своєму великому ліжку з часів першого цісарства, з великими лев’ячими лапами і головами, з мідними поручнями; це те ж ліжко, у якому він і помер, правдоподібно тепер воно у Беньковій Вишні. Цілий куток стіни біля ліжка тісно був завішаний чудовими старими італійськими рисунками, які батько привіз з Риму і Флоренції у 1824 р. рисунки були всі оправлені в однакові чорні блискучі рами. Ці улюблені рисунки були щоденною темою для питань, відповідей і оповідок, що найчастіше крутилися довкола Муція Сцеволи, що клав руку у вогонь, а урізноманітнені вони були гріночкою і горнятком з пінкою, які татко завжди залишав мені зі свого сніданку. Біля ніг ліжка стояла велика, окута дубова скриня, біля ліжка – столик, біля нього – високий, на чорно помальований пюпітр і дві бібліотечні шафи, що доходили аж до першого вікна з видом на подвір’я. Ріг поміж тим і наступним вікном з видом на Ятвяги був зайнятий двома шафами, як і протилежний кут до вікна з видом на сад. Далі ще дві шафи, що вже доходили до вхідних дверей. Так що ціла кімната, як панель, так і бібліотека, була заставлена. Чотири з тих шаф маємо у Прилбичах. Тільки у кімнаті мого батька ще є їхні боки, що творили ніби ніші при трьох вікнах, були обвішані цінними англійськими рисунками. Поміж вікнами стояв велетенський стіл, вкритий зеленим сукном, на ньому повно папок, паперів, цілий словник Лінда, без якого, як твердив батько, він би не умів писати польською. Посередині великий каламар і пісочничка із сапфірового скла (каламар той є у Прилбичах), і велика дерев’яна лінійка, завжди вживана при малюванні архітектурних планів і машин, чим батько часом із задоволенням займався. Ту лінійку я подарувала Леосеві. Перед столом – великий фотель, оббитий червоно-золотавим сап’яном; той фотель після смерті батька стояв у мого брата, а потім у його сина перед столом. Згодом у Львові, у моїй майстерні фотель служив позуючим моделям. Таким чином його портрет зберігається на моїй акварелі, де зображено майстерню у час, коли я малювала образ святого Яна з Дуклі для його каплиці у костьолі оо. бернардинців у Львові.
На другому поверсі, окрім мого батька, мешкали також брат з учителем і вони постійно змінювали кімнати, Свобода (Йозеф Свобода — чех з Праги, у Львові опинився 1838 року. Був учителем рисунку у родині Л. Яблоновської і А. Фредра. Довший час — як стверджує Шептицька — був найліпшим учителем малювання у Львові. — Прим. ред.), а також Маздуня у перші роки свого перебування у нас. У її кімнатці висіла моя улюблена французька картинка з паризьким фіакром, запряженим двома білими кіньми.
Унизу був великий салон з ґанком під відкритими аркадами, де улітку подавали сніданок, а по обіді – фрукти. У салоні поміж вінками стояли скриньки з часів цісарства, що пахли фруктами, які у них зберігала моя мама. Був там камін углибині, при ньому – канапка, і я пам’ятаю, як тулилася до батька у час бурі. Навпроти вікон – величезна канапа з валками, старожитні фотелі і крісла, усе оббите англійським полотном у різнокольорові, гарні квіти. Подовгастий стіл був головним вечірнім etablissement (річ, обладнання. – Прим. ред.). Під вікном з видом на в’їзд – п’яльці моєї мами.
Від салону, з одного боку – двері до їдальні, з иншого – до покою моєї мами. Він був помальований у ясний, спокійний, зелений колір, угорі – аркади, утворені легкою орнаментикою, які представляли гарні сцени китайського життя. Усюди меблі, покриті англійським полотном. Велике ліжко мами з дерев’яною стінкою (воно тепер у Прилбичах) було оздоблене великим балдахіном, і я пам’ятаю, як його батько привіз, сам розпакував, встановив і тішився ним. Це було як балюстрада з гарних панелей, над нею ніби три таких готичних віконечка, угорі – готичні розетки. Віконечка були запнені зеленим, темним єдвабом, а розетки – різнокольорові, як вітражі. Де тепер та пам’ятка? Десь, може, на горищі або у господарстві служить…
За покоєм моєї мами (у павільйоні на першому поверсі, що його добудував мій батько близько 1842 р., бо пам’ятаю, коли Маздуня переселилася згори до тієї кімнати) кімната Маздуні і гардероби. Павільйон зніс мій брат, оскільки вважав, що він не відповідає стилю цілого будинку, і зберігся він тільки на рисунку мого брата, який він приготував до іменин мами: Бенькова Вишня з боку ставу. Рисунок той тепер у Прилбичах, колись висів у кімнаті моєї мами, потім Ромця, а тепер висить у Казя (Роман — майбутній митрополит Андрей Шептицький та Климентій Казимир Шептицький — посол до галицького сейму та віденського парламенту. – Прим. ред.).
Парк наш був великим, тінистим, з багатьма таємничими для мене куточками. У тій частині парку – альтанка, зроблена батьком, і протоптані ним стежечки. Льодовня була помальована у біло-червоно-блакитні смуги і дуже весело виглядала поміж деревами у тій частині парку, яку мій брат і Свобода пізніше назвали «Америка» через буйні кущі і дерева. Оддалік – дев’ять сосен, які власноручно посадила моя бабця, пані Яцкова (Маріанна Фредро. — Прим. ред.) “на щастя” дев’яти її дітям. Сосни стоять і шумлять, дивлячись понад лани на Рудківський костьол, де діти спочивають поруч із матір’ю…
Унизу – став, до якого якось упала під час маминої купелі, березовий місточок, стежка, що слимачком вилася на вершину, де стояла паркова альтанка з червоним дашком. Усе це тепер инакше, може, й красивіше, але яке ж порожнє і сумне для усіх нас. В оточених високим муром теплицях дозрівали небаченої краси і смаку персики, які князь Леон Сапіга їв ложечкою, чим мене дуже здивував”.
А подивитися, яким для нас залишив невблаганний час один із найгарніших палаців Галичини, який не має аналогів ніде в Україні, ми запрошуємо під час екскурсійної мандрівки “Погостювати у Фредра, відвідати Лева та помолитися до Святого Валентина”.
“Нехай кожен і по мені відвідає мій дім, де я всім буду радий”.

Александр Фредро

comments powered by HyperComments
0 0 votes
Article Rating
0 Comments
Inline Feedbacks
View all comments